Sign up with your email address to be the first to know about new products, VIP offers, blog features & more.

simya.pidpokrovombogorod@gmail.com

Гомосексуальність: МЕДИЧНІ І СОЦІАЛЬНІ АСПЕКТИ

Кочарян Гарник Суренович, доктор медичних наук, професор кафедри сексології та медичної психології Харківської медичної академії післядипломної освіти

Більше десятка національних опитувань, що стосуються сексуальної орієнтації, які були проведені в Європі і США, свідчать про те (Д. Майерс, 2006; SS Janus, CL Janus, 1993), що частота гомосексуальності становить приблизно 3 або 4% (для чоловіків) і 1-2% (для жінок).

Наприкінці 80-х рр. минулого століття переважна більшість жителів нашої планети зовсім не мала сумніву в тому, що гомосексуальність не є нормою. Однак в 1992 р вона не увійшла до списку психічних розладів останньої міжнародної класифікації хвороб (МКХ-10). Цікаво відзначити той факт, що її виключення з цього списку відбулося шляхом голосування з перевагою всього лише в один голос. Також важливо підкреслити, що в даній класифікації існує діагностична рубрика F66.1 (его-дистонічна сексуальна орієнтація), яка, зокрема, відображає такий стан, коли статева приналежність або сексуальна прихильність не викликають сумніву, однак індивідуум хоче, щоб вона була іншою через наявність додаткових психологічних або поведінкових розладів, і може прагнути лікування з метою змінити її. В контексті того, що гомосексуальна орієнтація в розглянутій класифікації сама по собі не вважається патологією, бажання позбутися від названої орієнтації, по суті, свідчить про наявність якоїсь аномалії.

Рішення про виключення гомосексуальності зі списку психічних розладів вперше було прийнято в США в 1973-1974 рр. і відображено в національній психіатричній класифікації DSM. Воно було болючим, викликало велику дискусію як в США, так і в інших країнах, і було обумовлено безпрецедентним тиском гомосексуального лоббі. Цьому рішенню передувала посилена боротьба гомосексуалістів за громадянські права, спроби і загрози зриву засідань американської психіатричної асоціації, образи психіатрів, які займаються питаннями гомосексуальності, оголошення гомосексуалами психіатрії своїм ворогом. Одним з факторів, який зіграв свою роль в ухваленні такого рішення, був фактор гуманістичний. Дане рішення слід визнати початком зомбування суспільної свідомості сучасного суспільства, якому абсолютно безпідставно почали нав’язувати думку, що гомосексуальність є нормою. З того часу гей-активісти стали використовувати авторитет психіатрії для підтвердження того, що гомосексуали такі ж здорові, як і гетеросексуали, підкріпивши цим експлуатовану ними ідею прав людини.

Виключення гомосексуалізму, ініційоване президією Американської психіатричної асоціації (АПА) 15 грудня 1973 року викликало протест ряду фахівців, які для проведення референдуму з даного питання зібрали необхідні 200 підписів. У квітні 1974 року відбулося голосування, на якому з трохи більше, ніж 10 тис. бюлетенів 5854 підтвердили рішення президії. Однак 3810 не визнали його.

У 1978 р, через п’ять років після того, як АПА вирішила виключити «гомосексуалізм» з DSM, було проведено голосування серед 10000 американських психіатрів, які є членами даної асоціації. 68% лікарів з тих, які заповнили і повернули анкету і як раніше вважали гомосексуальність розладом.

Цікавість викликають дані, наведені Е. Мерсер (1994) в журналі «Огляд психіатрії та медичної психології імені В. М. Бехтерева». Автор повідомляє, що результати міжнародного опитування, проведеного її відділом серед психіатрів про їхнє ставлення до гомосексуалізму, показали, що переважна більшість з них розглядає гомосексуалізм як девіантну поведінку, хоча він і був виключений зі списку психічних розладів.

Слід зазначити, що виключення гомосексуалізму з розряду психічних розладів не було обгрунтовано будь-якими науковими дослідженнями. Для доказу нормальності гомосексуальності зазвичай апелюють до досліджень A. C. Kinsey і співавт. 1948 року, а також до досліджень E. Hooker, результати яких були опубліковані в 1957 р. Вибірка Kinsey (Кінсі), як стверджує І. С. Кон (2006), що не була статистично випадковою і репрезентативною, так як серед його добровільних інформаторів виявилося непропорційно багато людей з різними сексуальними проблемами, включаючи гомосексуалів, що могло позначитися на підсумкових результатах дослідження. Згідно з цими результатами, 10% чоловіків білої раси мали в більшій чи меншій мірі виключно гомосексуальні стосунки протягом, принаймні, трьох років в період між 16 і 25 роками. У зв’язку з цим слід зазначити, що це зовсім не означає, що десять відсотків дорослого чоловічого білого населення США є в більшій чи меншій мірі виключно гомосексуально орієнтованим. Адже статева поведінка не рівнозначна статевому потягу. Так, опитаний підліток, який раз або два вступив в сексуальний зв’язок з чоловіком, а в зрілості став виключно гетеросексуальним, за кілька років до свого гетеросексуального контакту міг бути визнаний виключно гомосексуальним (Ф. М. Мондімор, 2002). З таким же успіхом можна було б вважати страждаючою нікотином людину, яка колись викурила кілька цигарок. Один з висновків, який дійсно можна зробити на підставі досліджень А. Кінсі і його співробітників, полягає в тому, що 4% чоловічого білого населення США є гомосексуалами. Але навіть якщо б відсоток гомосексуалів був великий, це б не могло бути доказом нормальності гомосексуальності. У цьому плані цікаво привести дані про частоту сексуальних дисфункцій. У 1999 р були опубліковані результати масштабного дослідження, проведеного в США, в якому взяли участь 1410 чоловіків і 1749 жінок у віці від 18 до 59 років (E. O. Laumann, A. Paik, R. C. Rosen, 1999). В результаті цього дослідження було встановлено, що у 43% жінок і 31% чоловіків мали місце ті чи інші сексуальні дисфункції. Однак, незважаючи на таку високу частоту сексуальних дисфункцій, ні у кого не виникає спокуса віднести їх до норми.

Помилкова інтерпретація даних А. Кінсі і співавт. (1948), згідно з якою 10% американських чоловіків є гомосексуалами, стала потужною зброєю в руках гей-спільноти. Сьогодні безліч гомосексуальних активістів вважають А. Кінсі людиною, яка зробила гомосексуальний рух можливим.

Метою дослідження E. Hooker (Е. Хукер), вибірка якої не була ні випадковою, ні репрезентативною, було довести, що є гомосексуалісти, які, крім своєї сексуальної орієнтації, нічим не відрізняються від психічно здорових гетеросексуальних чоловіків. Такі дані були нею отримані. Однак вона зазначила, що слід захищати гіпотезу, згідно з якою гомосексуалізм є проявом патології, але мати на увазі, що ця патологія обмежується одним сектором поведінки, а саме сексуальним. Проте цей її висновок був проігнорований, і гей-лобісти, а потім і підтримуючі їх лікарі та психологи почали стверджувати, що гомосексуали психічно здорові. Однак відсутність інших психічних розладів у деяких гомосексуалів не говорить про те, що вони є психічно здоровими, так як гомосексуальність сама по собі є психічним розладом в сфері потягів. Коли Американська психіатрична асоціація обговорювала проблему гомосексуалізму в 1973 р, робота Евелін Хукер була використана як доказ тими, хто хотів вилучити його зі списку психічних розладів.

Дані, отримані Е. Хукер при психологічному обстеженні (Тест Роршаха, ТАТ, MAPS) 30 спеціально відібраних за допомогою гомосексуальної організації «Mattachine Society» порівняно добре адаптованих гомосексуалів, були необгрунтовано екстрапольовані на всіх гомосексуалів. Однак ряд широкомасштабних досліджень, проведених в різних країнах (США, Нідерланди, Нова Зеландія), свідчить про те, що у них часто діагностують депресію і пов’язану з нею суїцидальність, тривожні розлади, високу алкогольну та наркотичну залежність, нікотинову залежність, іншу токсикоманію і / або залежність, розлади, пов’язані з використанням психоактивних речовин. Результати даних досліджень свідчать про те, що більшість чоловіків і жінок гомосексуальної поведінки протягом усього життя страждають одним або більше психічним розладом, в той час як більшість чоловіків і жінок гетеросексуальної поведінки протягом усього життя не мали будь-якого психічного розладу.

На нашу думку, а також думку провідних клінічних та судових сексологів СНД (Г. С. Васильченко, А. М. Свядощ, С. С. Лібіх, В. В. Кришталь, А. А. Ткаченко), гомосексуальність слід відносити до розладів сексуальної переваги (парафілій). Це твердження ґрунтується на тому, що гомосексуальні стосунки виключають можливість відтворення людського роду. Такої ж думки дотримуються відомі професори-психіатри Ю. В. Попов і З. І. Кекелідзе (Росія), а також багато професіоналів в США і, зокрема, члени створеної в 1992 р National Association for Research and Therapy of Homosexuality (NARTH). В даний час в Росії існує Міжрегіональна громадська організація «Професійне об’єднання лікарів сексологів», створена в червні 2012 року з ініціативи лікарів даного профілю за підтримки Федерального науково-методичного Центру медичної сексології та сексопатології, а також кафедри сексології Північно-Західного медичного університету ім. Мечникова. Вона виступає за традиційні сімейні цінності і до одного з критеріїв сексуальної норми відносить гетеросексуальність. Її членами є 42 фахівця. Серед них 18 професорів, докторів мед. наук, доцентів і кандидатів мед. наук.

Дуже важливо обговорити проблему можливості і ефективності застосування конверсійної терапії, спрямованої на зміну сексуальної орієнтації. Слід зазначити, що вона вкрай політизована. Це знайшло своє відображення у висловлюваннях, згідно з якими названий вид лікування слід поставити в один ряд зі спробами змінити расову приналежність негрів, національну приналежність осіб «кавказької національності» і євреїв. Таким чином тих, хто вважає, що можна змінити сексуальну орієнтацію гомосексуалів, намагаються стигматизувати, поставивши їх в один ряд з расистами, антисемітами і взагалі з усякого роду ксенофобами. Однак такі спроби не можуть бути визнані адекватними, так як питання про нормальність або повноцінность будь-якої раси або національності і позбавлення від ознак расової і національної приналежності не може підніматися через його повну абсурдність. Шляхом такої стигматизації прихильників конверсійної терапії просто хочуть представити в украй непривабливому вигляді. Крім цього, метою таких висловлювань є оголосити гомосексуальність виключно вродженим станом, яке взагалі не підлягає коригуванню і за формування якого ні сам індивід, ні сім’я, ні суспільство не несуть жодної відповідальності. У зв’язку з цим слід зазначити, що гомосексуалами не народжуються, ними стають. Також необхідно згадати, що у дітей до певного віку відсутній навіть платонічний компонент лібідо. Однак це зовсім не означає, що в частині випадків розвитку гомосексуальності біологічний фундамент не має ніякого значення. При наявності такого фундаменту він підштовхує (часом досить сильно) до розвитку гомосексуальності, але не є фактором жорсткої детермінації, наприклад такої, яка визначає колір очей. Якби це було не так, то подвійне дослідження виявляли б 100% відповідність по гомосексуальності у монозиготних близнюків, чого не спостерігається. У прагненні оголосити гомосексуальність повністю вродженим станом гей-співтовариство входить в протиріччя з поглядами А. Кінсі і Е. Хукер – авторами, які ними обожествляються. Так, А. Кінсі відкидав значення біологічних факторів, особливо спадковості, і підкреслював роль культури і соціалізації у формуванні гомосексуальної або гетеросексуальної моделі «задоволення». Таким чином він прагнув зняти клеймо з гомосексуальності, видаливши пляму «психопатії» з людей, схильних до одностатевого кохання. Він стверджував, що вибір сексуальних партнерів був саме вибором і, звичайно, не визначався індивідуальними особливостями особистості (Ф. М. Мондімор, 2002). Е. Хукер вважала, що люди народжуються сексуально індиферентними і мають швидше загальну сексуальну схильність, ніж гомо-, гетеро- або бісексуальні переваги (Г. С. Кочарян, 2009).

Обговорюючи цю проблему, також слід підкреслити, що в порівнянні з тваринами у людей складна поведінка високої ієрархії, включаючи сексуальне, найменш біологічно детерміноване. Чим вище в еволюційній ієрархії знаходиться вид, тим більшу роль у формуванні такої поведінки і сексуальної орієнтації грають чинники психологічної та соціальної модальності.

Намагаючись затвердити в суспільстві уявлення про суто вроджений характер гомосексуальності, представники гей-спільноти і ідеологічно обслуговуючі їх лікарі і психологи посилаються на дані, які обґрунтовано піддаються науковій критиці. З одного боку, мова йде про дослідження, проведені на нерепрезентативних нерандомізованих вибірках, що, зокрема, визначалося труднощами набору обстежуваних і, природно, могло відбитися на отриманих результатах. Зокрема, найбільше дослідження близнюків було проведено J. Bailey, R. Pillard (1991). Автори виявили, що у чоловіків конкордантність по гомосексуальності у монозиготних близнюків склала 52%, а у двохяйцевих – 22%. Аналізуючи отримані результати, слід зазначити, що вибірка J. Bailey, R. Pillard не була рандомізованою (випадковою), так як гомосексуали були набрані через рекламні оголошення, розміщені в публікації гомосексуального характеру. Такий підхід до набору матеріалу можна вважати сумнівним, тому що він значно залежить від читання цих публікацій і мотивів тих, хто вирішив відповісти на поставлені запитання. Це може вести до спотворення результатів, наприклад роздування відсотка конкордантності у однояйцевих близнюків (M. Baron, 1993). Крім того, слід звернути увагу, що поведінкові дослідження близнюків підвищують свою валідність тоді, коли порівнюється поведінка дорослих близнюків, вихованих в різних навколишніх середовищах. Це дає можливість визначити питому вагу вкладу генетичних і екологічних факторів (W. Byne, 1993).

З іншого боку, слід згадати дослідження, інтерпретація яких була навмисне перекручена з ідеологічних причин. Так, в 1990 р. Simon LeVay (Симон Левей) (по LeVay S., Hamer D. H., 1994) виявив, що у чоловіків розміри третього проміжного ядра переднього гіпоталамуса більш, ніж в 2 рази перевищують його розміри у жінок. Але, крім того, виявилося, що у гетеросексуальних чоловіків його розміри також в 2-3 рази більші, ніж у гомосексуальних чоловіків. У деяких гомосексуальних чоловіків ця група клітин була повністю відсутня. Однак Левей не міг пояснити, чи є виявлені ним відхилення результатом гомосексуальної поведінки або її причиною. Крім того, він не міг стверджувати, що ці відхилення не викликані СНІДом, від якого померли всі обстежені ним 19 гомосексуалів. Пізніше Левей підтвердив, що він зовсім не довів, що гомосексуалами народжуються. Тим часом, зазначив він, «при інтерпретації моєї роботи часто допускають цю помилку» (по D. Nimmons, 1994). Через 10 років після оприлюднення отриманих ним результатів Левей в своєму інтерв’ю гей-журналу заявив, що насправді його дослідження було сильно політизоване, але спотворення, з точки зору гей-руху, служило благим цілям. У зв’язку з цим слід зазначити, що він був відкритим геєм і гей-активістом.

У 1993 р. група генетиків, очолювана Діном Хеймером (Хемер) (D. Hamer), опублікувала статтю, в якій чоловіча гомосексуальність в окремих сім’ях пов’язувалася з однією з ділянок Х-хромосоми, названій Xq28. Преса подала результати його дослідження як додатковий доказ вродженої гомосексуальності. Однак при спробі двох інших дослідників відтворити ці результати на більш представницькій і великій вибірці вони виявилися зовсім іншими (G. Rice et al., 1999). Незважаючи на те, що Хеймер був геєм і активістом руху сексуальних меншин, пізніше, до його честі, відповідаючи на питання, чи обумовлена ​​гомосексуальність виключно біологічними факторами, він визнав «Абсолютно точно, ні. З близнюкових досліджень ми вже знаємо, що сексуальна орієнтація на 50 відсотків або більше не залежить від спадковості »(по J. Horgan, 1995). Також він заявив: «Останні дослідження наводять на думку, що жіноча сексуальна ідентифікація більшою мірою обумовлена ​​соціальним впливом, ніж спадковістю» (D. Hamer, P. Copeland, 1998).

Незаперечним доказом впливу психологічних і соціальних факторів на формування гомосексуальної орієнтації з’явилися дані, отримані доктором соціології, ад’юнкт-професором Техаського університету в Остіні (США) Марком Регнерусом (M. Regnerus, 2012). Він вивчав, чим дорослі діти, батьки яких мають одностатеві стосунки, відрізняються від дітей, вихованих в традиційних сім’ях. Один з висновків, який був зроблений ним, полягає в тому, що якщо батьки перебували в гомосексуальних зв’язках, то всього лише 60-70% їх дітей називають себе повністю гетеросексуальними. Разом з тим понад 90% людей, які росли в традиційній сім’ї, ідентифікують себе як повністю гетеросексуальних.

Повертаючись до питання про конверсійну терапію, яку безрезультатно намагалися заборонити, так як вона, нібито, не може бути ефективною і, більш того, вкрай шкідлива, з повною підставою можна стверджувати, що така думка є помилковою. Про це свідчить ряд даних. Зокрема, результати першого спеціально запланованого широкомасштабного дослідження ефективності конверсійної терапії (обстежено 882 людини) свідчать про те, що 45% з тих, хто вважав себе виключно гомосексуалом, змінили свою сексуальну орієнтацію на повністю гетеросексуальну або ж стали більше гетеросексуалами, ніж гомосексуалами (J . Nicolosi et al., 2000). Досвід нашої клінічної роботи, а також багатьох інших авторів свідчить про можливу ефективність конверсійної терапії.

На закінчення слід зазначити, що гомосексуальність є порушенням сексуальної орієнтації по статі об’єкта потягу. Тому пропаганда гомосексуальних відносин, що виключають можливість відтворення людського роду, як одного з варіантів здорового способу життя, з медико-біологічної точки зору є абсолютно науково необґрунтованою.

Довідка про представленому матеріалі: Кочарян Г.С. Гомосексуальність: медичні та соціальні аспекти. Доповідь на пленарному засіданні III з’їзду сексологів і андрологів післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика (вул. Дорогожицька, 9).

Загальні відомості про автора, його статті і книги (у вільному доступі) представлені України. Київ, 15 травня 2014 р Актовий зал Національної медичної академії на його персональному веб-сайті gskochar.narod.ru

Джерело: http://gskochar.narod.ru/index/gomoseksualnost_medicinskie_i_socialnye_aspekty/0-111

Книга автора: “Греческая любовь: пройди тест на гомосексуальность” / Г. С. Кочарян.
— М.: Эксмо, 2009. — 288 с. — (Медицинская практика).

share

No Comments Yet.

What do you think?

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*